З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів, та ще мало: почала преставляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лямпу, замисть кадилниці, й почала вичитувать: „помъяны, Господи, души усопшыхъ рабъ своихъ“. Одна покойова вбралась за дяка в старий панів сіртук, друга — за паламаря й співають: „вичная памъять“. Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, й сльози з очей течуть. Пані вже й не сміялась, а тільки: „га!… га!… ах!“… Як ось входить оконом, поклонивсь панови, пані, панянкам й Маси на послідку, кинув оком й на сю церемонію та й каже:
— Słyszałem nowinę: xiądz paroch kazał długo zyć!
— О! — пан каже.
— Słyszałem, — додав оконом. — І тепер там гомін такий, і відправу чутно, й корогва перед хатою має.
Як громом прибило Масю, так сими словами: їй не жаль було за о. Гервасіем, як за батьком — ні слова; та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа й саме тоді, як вона реготалась й попа преставляла. Хапаючись розібралась дівчина, попрощалась й пішла. На улиці на зустріч їй трапилась дяківна.
— А де ви були, панно? — питає.
— Gdzie i zawsze, — відказала Мася.
— Ото! А батюшка вмерли — ви й не поблагословились.
Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо
