Сторінка:Свидницький А. Люборацькі (1920-і).pdf/102

Ця сторінка вичитана
— 98 —

вогонь, що й не сказати: зраділа, що не дарма оцет пила, що не дарма морила себе голодом, а дійшла, чого хотіла.

— Ти ж, доню, така була, як ягідка, — додала мати.

— Слава Богу, що минулось, — відказала Мася. — Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце бється! А правда, мамѐчко, — додала, — що я й від попівен відмінилась?

Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, — бо то хлопка, каже, — а на ляхівку, бо то шляхетної крові.

— Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в сім таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. Й діда твого тут же мучили, хто зоставсь після коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатнього ти роду попівна, давнього роду. Як би се другими часами, то який полковник так би й взяв тебе: ти знатнього роду!

— Попівна! знатнього роду! — подумала Мася, — та ще якого знатнього! що панове предків то замучили то не домучили! — й каже: — дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.

— А! дочко, — озвалась мати, якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби сього, доню, бо то гріх смертельний.

— За попа, — подумала Мася, — й смертельний