тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі? Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люде, нічого не вмівши.
Антосьо не знав, куди що йде, — не догадувався; а все-ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.
— Чого ти, дурню, плачеш? — каже тато.
Антосьо засоромивсь й побіг на двір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.
Хто бачив її на Різдво та на Великдень, як би подививсь тепер, то жадним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушник ставай, а тоді була — от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, — як сміється, було, то на лицях аж ямочки стають; тепер по-під очи смуги, наче сажою повиводив; щоки позападали, обличчя витяглось, й губи зблідли, й брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; й хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.
— Чого ти, дочко, так змарніла? — поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:
— То такі в вас мізерні? де то я не мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські й тончі за мене, й білійші, а їх ніхто мізерними не зве! — Голос її дренчить, а очи так й забігали, й якийсь вогонь в них зайнявся, — такий
