девятнадцятого віку додивилися, чи дослухалися, що треба писати: Смисъ, Уоверли, миссисъ.
Дехто з письменників наших хочуть запровадити звичай, щоб кожне чужомовне імя чи власне особове, чи загальне, раз воно осілось на теріторії нашої мови, зараз позбулось національно-персональної автономії, підлягало законам української деклінації й приймало форми всіх відмінків української граматики, котрих маємо цілих сім (відповідно лічбі Вселенських Соборів, смертних гріхів і такого иншого). Хочуть деклінувати: Гайне — Гайного, Гете — Гетого, Кліше — Кліша, Додет — Додета, Золя — Золі, Пальто — Пальта, Шосе — Шоса і т. и.
Гайне — Гайного: це бренить неначе гарне — гарного, ніби, кажучи Гайне, ми уявляємо собі якусь якість чи прикмету, що стосується до якоїсь річі середнього роду. Цього ж нема. Деклінувати прізвище Підгайний на зразок прикметника — річ натуральна, бо це й є прикметник; Підгайний — той що під гаєм, але Гайне не є те, що належить до гаю; словом, не є прикметник середнього роду. Те саме треба сказати про імя Гете, Берне, і т. д.. Додет — Додета, Беранжер — Беранжера тому не можна деклінувати, що в цих іменах шелестівка на кінці не вимовляється; для слуха вони кінчаються на голосівку е, таку форму вони повинні мати і в транскрипції, в називному відмінку. Імена ж на е не можуть в українській мові деклінуватися по мужському роду.
Не треба деклінувати Гюґо, Золя, Бурже, Монтеґю, Гольдоні, Жанліс, пюре, шосе, раґу (котре слід писати з ґ, бо в його ввійшло слово goût, котре в нас вимовляється ґуст, а від останнього маєм слово куштува́ти, окремо від слова ко̀штувати). Можна встановити таке правило: не підлягають деклінації ті імена, які в українській формі мають закінчення на голосівку, коли й у орігінальному слові це закінчення не має значіння родового закінчення; не деклінуються теж такі власні
