з многими визаптийськими и середнёвічними богословськими церковно-историяними письменниками; він любить именно покликуватися на Барония. Щоб надати силу своїм доказам, він з усюди наводить приклади, однако обходиться з ними некритично и в загалі до наівності довірчивий. Галятовський визначається сильною увобразнею, любить образи, роскази, анекдоти, чіпається іх при першій нагоді и заманюється іх красивою стороною, а потім явну видумку часто приймає за правду.
В тім часі, коли жив п писав Галятовський, мислячого Русина-Украінця духовного стану природно могли и мусіли заняти відносини ёго церкви и народа до римського католицтва, до жидівства и до муганеданства, позаяк Русі-Украіні доводилося конечно стикатися с тим усім.
Оборона православя против римсько-католицькоі пропаганди, як ми сказали, була основою всіх цілий Петра Могили при устрою київської колєгиі. Правду сказати, скоро після смерті знатного єрарха, учена війна перами и словами мусіла відступити на заді ий плян, а вслід за тим мусіли виступити в перед ишиі задачі для просвіти в руськім краю. За віру наступила борба иншого рода. Народ виступив за ню с киями и колами, потім — успіхи сполучених руських сил одвоювали в Польщі майже усі давні руські займища. Коли б московська политика не відсунула розрішене вікового спору ще на столітє, то православє в краях Полудневої и Західної Русі, що війніли під власть московських государів, не потребувало би диспут и дисертацій за свою ненарушимість. Київські учені повинні були займатися найбільше чим небудь иншим. Та склалося инакше. Поляки брали верх над Русинами. Руські землі, що тілько-що відпали від Польщі, знов повертали під іі власть. Православю довелось бути поруч с пануючим католицтвом у єднім державнім тілі; православним духовним знов приходило дбати, щоб не ударити лицем в грязь перед римсько-католицьким духовенством и виступити против пих з оружен ученості и вимови в обороні своєі віри. Религийні диспути о питаних, що становлять сущність ріжниці між Західною и Східною церквою, були найжизненійшими сучасними питаними.
Жидів ще недавно вважав народ руський своїми ворогами и гнобителями. Таке було народив переконане. Жид, панський арендар, жид-монополист, жид-державець, що брав в наєм у пана добра, жизнь и совість руського хлопа — ,був для сёго прикрійший як сам пан. Рішивши скинути с себе вікові пута, Русин зненавидів жида, котрий яко зручний промисловець вихісновував слабі
