рішучо зажадав, щоби виписав нас з Радивилова, бо ми хочемо переїхати в иншу місцевість в Росиї.
Пристав сказав на се, що випише нас з Радилова, але не на виїзд за границю. І далї писав собі щось на бюрку.
Я рішив ся на крайність. Постановив дати заступникови пристава хабара. Так радили менї і телєґрафіст і реставратор-Чех, в котрого ми мешкали. Казали, що вистане дати і два рублї, як нема більше. А у нас справдї гроші вичерпались. Михайло мав ще при собі півтора рубля, а я два рублї, з чимось. В кишени камізольки мав я приготованих тих останних два срібних рублї на викуп з неволї…
Постоявши хвильку, я виняв два рублї і положив їх перед віцеприставом, тай кажу:
— Пане, будьте ласкаві, пустїть нас, най більше не докучаємо вам.
Він відложив папір на котрім писав і нїби не видячи, ненароком, прикрив сим папером гроші, розпер ся в кріслї і підвів голову тай глянув остро на Михайла. Сей кинув ся до пристава і став благати о визволенє, а далї вхопив пристава руку і поцїлував… Тодї пристав каже:
— Ну, чорт вас побери! Давайте паспорти!
Ми подали, він підписав і почулисьмо ся свовідними.
— Ну, слава тобі Господи! — зітхнув Михайло на улици, зводячи набожно очи до неба. — Слава Тобі, що вирвав ся вже з тих московских кіхтїв. Доки житя мого і чути не хочу про ту Росию, най вона западеть ся! І не хочу й знати нїчого про той край заповнений навісними жандармами і приставами.
Він ступав скоро широкими кроками, неначе утїкав, обавляючись, щоби пристав не задержав нас. Але за нами нїхто не гонив і ми зараз же поспішили на зелїзничий дворець. Тут ще Михайло дуже потерпав, коли наші паспорти взяв оглядати ротмістр жандармів. Але перепон вже не робили
