сили єго, аби пустив нас, бо телєґрама не надходила, але пристав й чути про се не хотїв.
Нарештї третого дня сказав нам телєґрафіст, що наше очікуванє на телєґраму є даремне, бо київска полїция нїколи в таких випадках не дає відповіди і радив нам десятьма або пятьма рублями перекупити пристава і тодї можна від'їхати за границю. Як казав він, так звичайно тут в подібних случаях практикувалось. Але на се ми не важились, тай впрочім не мали вже тільки гроша, щоби дати „куку в руку“ приставови. І ми пішли, се вже може десятий раз, до пристава просити, аби нас пустив.
Сим разом пристава не було, був єго заступник корінний москаль. До єго почутя став „штурмувати“ пан Михайло. Він просив, представляв а вкінци каже:
— Та чому обавляєтесь нас пустити, таж ми рідні ваші брати, а ви так безмилосердні для нас… Таж не маєте чого обавляти ся, ось рекомендация від нашого славного „литерата“ Мончаловского; мусите єго знати.
І Михайло подав приставови візитку „сице нарицаємого литератора“. Пристав не дивлячись на візитку звернув її кажучи:
— Не знаю нїякого Мончаловского і перший раз про него чую. Впрочім, се мене не обходить, я знаю свій закон. Про нїяке братерство не може тут бути й бесїди, бо поминувши все инше, Австрияк не може нїяк бути братом „русскаго“.
І ми знов відійшли з нїчим, щоби дальше нудити ся страшенно в такій провінциональній закутинї, як Радивилів.
Що днини ми ходили в поле, де була недалечко галицка границя. Мій Михайло глядїв зависним оком на галицку землю і — як то кажуть — аж мукав до неї, а не мав відваги переступити границї. Одного ранку, коли ми прийшли до пристава, там привели страшно побитих кільканацять утїкачів, котрі при помочи „провідників“ перекра-
