спорти подорожних. Прийшли і до нас обох, забрали паспорти і переглянувши їх заявили нам, що нам за границю їхати не вільно, бо ми не виписані з київскої полїциї. Приказали нам зараз висїсти з ваґона і піти до ротмістра жандармів.
Се Михайла так вразило, що він мало не розплакав ся з досади і не хотїв опустити ваґона. Але на се заявив нам жандарм, що ми арештовані і опиратись було даремно.
Повели нас до ротмістра. Тут Михайло став просити єго, аби пустив нас і казав, що ми в Київі нїчого не „поброїли“, що не знали, що треба було виписатись в полїциї. Не помогло. Ротмістр віддав нас в руки двох жандармів і казав нас відвести в місто до станового пристава.
Саме, як виходили ми з двірця, з другої сторони рушав наш поїзд до Бродів. Михайло оглядав ся і так було єму прикро, що давив ся сльозами…
Вже смеркло ся, як ми станули в канцеляриї станового пристава. Пристав був дуже милий чоловік і говорив дуже добре по україньски. Вислухавши рапорту жандармів, котрі з нами прийшли, заявив нам, що мусимо замешкати якийсь час в Радиволові, аж жандармерия справдить, чи ми чого не „поброїли“ в Київі. На се сказав Михайло, що не має вже гроша на прожиток в Радивилові.
— Ну, то в такім разї замкнемо вас в тюрму, там дістанете мешканє і харч безплатно, — сказав пристав.
Але Михайло на таке не пристав і ми мусїли замешкати в бруднім заїздї, у якогось Чеха. Однак перед тим мусїлисьмо піти з жандармами на почту і вони зателєґрафували відтам, — очевидно на наш кошт — до полїциї в Київі з запитанєм, чи можна нас пропустити через границю.
На другий день рано ми побігли до пристава довідатись, чи не надійшла телєґрафічна відповідь з київскої полїциї, за яку ми заплатили. Але відповіди тої не було. Пішли ми на почту і там ска-
