Досить вже того! В такий спосіб вони цїлий місяць можуть нас держати от так не виписавши.
Не було иншої ради, треба було їхати, бо фонди наші не позволяли нам оставати довший час у великому містї. Тай ми не зважаючи на велику зливу, сїли до фіякра і поїхали на зелїзничий дворець, звідки о півночи виїхали в сторону ріддого краю.
В дорозї з Київа до Радивилова, не мали ми особливших пригод. Мій сопутник Михайло був через цїлий час їзди неговіркий, задуманий і сердитий. Він просив Бога, аби чим швидше видістатись з Росиї у рідний свій край.
— Ах, коби вже скорше дістатись через границю до Галичини — говорив він часом, зітхаючи важко. — Так менї остогидла вже та Росія, що радбим в одній хвилинї винестись відти бодай летом птаха. Так тут чогось непривітно менї, тяжко а тих жандармів, тих чиновників, яких тут скрізь повно, не можу вже знести, так разять мене страшно… О, се був я перший і останний раз в Росії… — спорікав Михайло і ще більше сердив ся.
Нарештї одного дня під вечір приїхали ми на останну росийску стацию Радивилів, відки до Галичини пять чи 10 мінут їзди. Коли тут опинились, мій Михайло так радїв дуже, що мало не скакав з радости.
— Ну, слава Тобі Боже! — лепетїв він, — за пів години тай будемо вже на своїй рідній землици!
— Та дай Боже, — кажу я, — але мабуть сегодня в Галичинї не будемо, бо здаєть ся буде клопіт з паспортами.
— Ов-ва, нехай буде! — сказав на се рівнодушно Михайло — тут не далечко, кількадесять кроків до границї. Як щось не теє — то бігме утечу, тай пропало!
Поїзд станув, до нашого ваґона увійшов жандарм з урядником. Вони оглядали па-
