Глянув я на Михайла, а він такий лютий, що мало не плаче і аж скривив уста.
— Га, коли тут такі порядки, то ходїм, — кажу я до него і ми вийшли на вулицю. — Отже поїдемо завтра? — звертаюсь я до Михайла.
— Нї! Я їду нинї! — скрикнув він дуже сердито до мене і став іти швидко до нашого готелю.
Рахунки наші в готелю були ще за дня вирівнані і ми були цїлком готові до виїзду. Отже вернувши сюди, Михайло вхопив свій клуночок і виходить.
— Куди? — питаю я.
— До дому!
— Та як, без виписаня? — питаю.
— Ну, а як?
— Таж на граници нас не пропустять, — кажу.
— Чому не має пропустити, або-ж то ми кого замордували, чи ограбили? Мусить пустити, коли тут не хоче виписати! — кричав в розпуцї Михайло.
Але менї удалось витолкувати Михайлови, що так не можна їхати і ми остали ще лиш до слїдуючого дня.
На другий день рано пішли ми знов на полїцию. Ждали довгенько і знову сказали нам прийти вечером. Вечером знов та сама істория. Надзиратель не спав вже, але казав заплатити тому писарєви, що вчера говорив з нами о випис по 10 рублїв. Я зажадав, щоби показав нам, де стоїть таке право, що за випис має ся платити. Очевидно такого права не було і надзиратель не міг єго показати та сказав, що більше з нами не говорить. І знов просидїли ми тут до 11 год. в ночи і вийшли таки не виписані. На дворі була велика злива, заким дістали ся до свого готелю, булисьмо мокрі до нитки.
— Ну, і що-ж робимо? — питаю Михайла, котрий мовчав через цїлий час.
— Їдемо до дому! — рішив він твердо. —
