портів і там їх арештували жандарми, привезли до Київа і замкнули в тюрму, до „виясненя“. Вістка про се дуже затрівожила Михайла. Єму все здавало ся, що ось-ось прийдуть жандарми до готелю, або денебудь серед вулицї і арештують нас.
— А ви-ж в Галичинї так одушевлялись Росією? — кажу я єму на се.
— Одушевляв ся, бо не бачив на власні очі і не чув! — гримнув сердитий вже до мене Михайло.
Я став розраджувати єго і умовляти, щоби остав ще через два днї, але він не хотїв і чути про се, та як напер ся то і я рішив ся виїхати того дня з Київа, аби не стратити товариша подорожи.
Вечером о 8 год. пішли ми на полїцию виписатись. Чомусь казали нам іти за сим до участка. Там казали нам ждати аж „надзїратєль“ встане, бо він спав в сусїдній кімнатї, простягнений на софі. Між тим, як ми ждали, вийшов до нас якийсь писарина і випитав чого нам треба, а як дізнав ся, заявив готовість виписати нас, але за оплатою по 25 рублїв від особи. Він казав, що треба робити поданє до ґубернатора, аби дозволив нам опустити Київ, бо тепер революция і оголошений стан облоги. Я пізнав ся, що він хоче „надути“ нас і тому не хотїв з ним говорити, тай ждалисьмо далї на надзирателя. Прийшлось ждати довго, а надзиратель хропів чимраз сильнїйше. Вже було по 11 год. в ночи, а він не вставав. Тодї я умисно став сперечатись голосно з одним жандармом і між тим крикнув до него, але так сильно, що надзиратель аж зірвав ся з лави.
— Що тут за дїявольскі крики? — заревів він грімким басом і перед нами станув високий, широкоплечий, із великою, чорною бородою надзиратель.
Я попросив єго о виписанє.
— А, чорти прокляті! — крикнув він на се. — Завтра приходїть, я сегодня хочу спати!
І пішов, замкнув ся в своїй кімнатї і зараз-же знов захропів.
