зробило ся. Довго думав, а вкінци каже: „Вам не можу позичити. Най прийде до мене ваш товариш подорожи, то єму позичу, бо він уміє говорити по росийски, а ви не вмієте!“ — А видите, який добрий наш „русскій“ чоловік! Але добре, що я пізнав ся на тім.
Я мав побути ще два днї в Київі, як одного дня по полудни мій сопутник звернув ся до мене із сими словами:
— Може-б ми сегодня виїхали вже з тої проклятої Росії?
— Чому-ж як раз сегодня? — питаю, — адже менї здало ся-б ще побути тут два днї — відповідаю єму.
— Два днї?! — скрикнув він неначе з великого болю. — За нїякі гроші довше не хочу тут оставати. Вже досить для мене тих духових тортур! Бійте ся Бога, як подивив ся я на те все, як наслухав ся про ті нечувані зьвірства тутешного уряду, то се так затроїло мене, що далї оставати тут менї неможливо. У мене нї апетиту, нї сну; сьвіт менї немилий і бажав би як мога швидше видістатись з відси до свого краю. Я тут все у якійсь трівозї; менї здаєть ся, що кождої хвилини прийдуть жандарми і заберуть мене, тай запроторять в тюрму, а відтак в Сибір і слих по менї загине. Адже не чулисьте, що роблять так з чужинцями? Таж тут дїють ся нечувані насильства і безправства, яких нїде у сьвітї нема, аж страшно глядїти на се. Я тремчу через те і обавляюсь, бо бачу, як тут навіть тутешний чоловік непевний своєї волї, свого житя, а щож доперва чужинець? Нї, довше я тут не годен бути!
Того дня Михайла вразила отся вістка: В сусїдстві з нами мешкали в тім самім готели двох Поляків з Варшавщини. Вони були виїхали з Київа до одного села в Київщинї, щоби там побачити ся з свояком-дїдичом. На село виїхали вони без пас-
