до свого роду. Михайло мав до него поздоровленє від єго друга Мончаловского. Криловский прийняв нас досить ввічливо, але говорив дуже мало. Михайлови дорікав, що не уміє говорити по росийски.
— Там в Галичинї всї „русскіе“ так не уміють по „русски“, як ви? — питав він Михайла.
— Та всї — казав засоромлений Михайло.
— Ну, то які-ж з Вас „русскіє“! — сердив ся Криловский і не хотїв більше говорити до Михайла.
І сей чоловік, котрого Мончаловский представляв Михайлови як великого прихильника галицких москвофілів — зробив на Михайла прикре пражінє.
— Знаєте, — казав до мене Михайло, як ми вийшли від Криловского, — сей пан не сподобав ся менї. Він якийсь такий холодний, так з далека, скритий, непривітний. Я думав, що він врадуєть ся мною, буде випитувсти про Галичину, а він і говорити не хотїв. От ваш Грінченко, то розумію, що правдивий і щирий патріот. Він перший раз говорив зо мною, але так щиро і сердечно, що сего не забуду.
Другий раз Михайло не мав охоти зайти до Криловского… Але перед нашим від'їздом каже Михайло до мене:
— Чекайте я переконаю ся на добре, що то за патріот той сердечний друг нашого Мончаловского. Я пізнаю єго добре. Піду до него і скажу, що менї вкрали гроші і не маю на подорож, попрошу, щоби позичив з десять рублїв.
І Михайло пішов.
Вернув дуже роздратований.
— А що? — питаю.
— Падлюка! — каже лютий Михайло. — Не позичив!
— А що казав? — питаю зацїкавлений.
— Як сказав я єму за гроші, то він так подивив ся вовком на мене, що менї аж не добре
