того всї були злучені з собою здоровезними ланцюхами.
Коло нас стояв „городовой“ (полїциянт). Як заковані проходили коло него, відозвав ся він до них сьміючись:
— Га, попались небожата, попались!
Я поспитав єго, які се злочинцї.
— А які-ж, звісно полїтичні! — відповів він, кладучи натиск на слово „полїтичні“.
— Відкіляж їх гонять? — питаю далї.
— Виловили їх на тайних зборах, які скликали сеї ночи в подвірю одної каменицї. Довідалась про се полїция, впала на збори, виловила провідників і ось пігнали їх в тюрму. Не схочеть ся їм більше полїтикувати і робити революциї — закінчив полїциянт і відійшов від нас.
Сей вид і сї інформациї, зробили на нас дуже пригнобляюче вражінє. Мій Михайло аж зблїд по сему і довго не промовив і слова. Аж над Днїпром відізвав ся до мене:
— Страшна і гидка картина… У нас такої нїколи не побачиш. Душно менї стає у тій Росії…
І виявив бажанє, як найшвидше виїхати відси до рідного краю.
Одного дня відвідали ми мого знакомого, великого україньского дїяча і письменника пок. Бориса Грінченка. Він витав нас у своїй хатї дуже сердечно, випитував про новини в Галичинї і т. д. Найкрасші хвилї, проведені в Київі пережили ми в хатї Бориса Грінченка. Мій Михайло дуже одушевляв ся сим україньским письменником-дїячем. Він подивляв єго велику любов і запал до україньскої справи, бо се в розмові з Грінченком міг кождий пізнати.
Того самого дня по полудни пішли ми до біблїотекаря духовної Академії Криловского. Він родом з Галичини, з Угнева, але зробив ся таким Москалем, що не хоче навіть признавати ся
