тери Божої, відпуст в печерскій Лаврі. Поїхали ми там трамваєм.
Сю сьвятиню облягали многотисячні зборища путників. Оглянулисьмо сьвятиню, величавий префектар, склади церковних знадобів і книг. До печер не могли діпхатись, було так страшно глітно. Коли верталисьмо до міста, мій Михайло сказав до мене:
— Знаєте, сьвятинї прегарні, хори також чудові, але у сьвящеників нема тої ревности що у наших; вони сповняють свої функциї наче ремісники.
Висказував се мій Михайло з очевидним жалем.
Третого дня, оглянули ми міський музей а потім біблїотеку і ґалєрію образів в духовній Академії при Братскому монастири на Подолї.
Далї минали нам днї без нїчого особлившого. Полїция вже нас не непокоїла. Мій Михайло зживав ся по трохи з Київом, хоч не міг зносити спокійно полїциянтів і пикатих жандармів, яких було скрізь повно.
— Кобим не бачив тих умундурованих і уоружених звірюк, то легше якось булоб на серцї, — говорив не раз до мене невдоволений Михайло. — А то прямо не можу знести їх на вигляд, такі осоружні й страшні…
Одного ранку спускались ми до пароплавної пристанї над Днїпром. Саме як переходилисьмо головну вулицю на Подол, заблищав перед нами цїлий лїс високих, салдатских „штиків“ (баґнетів). Ми з'упинились і побачили таку живу картину: — В окруженю найменше трицятьох жовнїрів з наїженими баґнетами (на довгих карабінах) і кільканацяти жандармів, ішов гурток, може з 25—30 осіб. Були ріжні: молодші і старші, між ними і женщини, а навіть хлопята: інтелїґентні і робітники. Всї мали заковані руки в тяжких кайданах і окрім
