него. Тай мій Михайло зацабанивши монахови в батька й матїр втратив всяку надїю на монастирский „номер“. Ми пішли вишукати відповідний готель.
Але по готелях знову комедиї. Де не прийдемо, не хотять нас приняти. Кажуть, що таке вийшло від ґенерал-ґубернатора. Чужинцям має перше позволити на замешканє в якомусь з готелїв городска полїция або ґубернатор. І се вивело мого Михайла з рівноваги. Він страшно лютував і йдучи вулицями кляв голосно на Росію і її порядки, здорово кляв!
Не було ради. По перекусцї в одній реставрациї мусїли ми знов іти в полїцию. Там знову ждали довго тільки на те, щоби потім знов почути відповідь, щоби йти о дозвіл до ґубернатора.
При сїм в полїциї, коли я наговорив трохи на такі порядки і мій Михайло вибух гнівом:
— Де-ж до дїдька підемо, коли ґубернатора тепер „нема?“
Віцеполїцмайстер здвигнув раменами і відійшов від нас. Михайла бралась розпука.
— Ну і що тепер пічнемо? — звернув ся він до мене сильно зажурений.
— Ходїм! — сказав я і ми поплелись знову від готелю до готелю.
Вкінци трафили на оден з другорядних готелїв. Тут постановили ми силою вдертись на мешканє, а я рішив ся в разї відмови запрезентуватись по „русски“.
Портієр відмовив ся приняти нас, як і скрізь перед тим. Та я визвірив ся до него, загнув єму по московски і різким тоном приказав закликати властителя готелю. Се помогло.
Портієр став наче вкопаний зробивши війскову поставу, неначе жовнїр перед старшим.
Я глянув єму у вічи і вичитав з них єго бажанє, тай не чекаючи довше, подав єму срібного рубля „на табак“ (тютюн). Він вхопив єго жадно, сховав скоро і попросив нас за собою вибирати
