був на коритари, зачув, як до Михайла крикнув він здоровим, громовим голосом:
— Кажу, що не вільно, так же не вільно, виносись „вон!“
Мій Михайло вийшов на коритар з палаючими лицями, лютий і цїлком зломаний.
— І де-ж ми підемо? — запитав він гірко.
— До готелю — відказав я і пустив ся до виходу. Та в тій хвили вийшов за нами монах і загремів:
— Я Вам ось що пораджу: підїть в городскую полїцию і попросїть, щоби позволили вам у нас замешкати, от тодї і прийдете до мене.
Я не хотїв вже дивити ся на монаха, подібного радше на різника, як на черця. Я хотїв утечи далеко відси, щоби не бачити єго більше, був якийсь такий непривітний. Одначе мій Михайло приняв радо єго пропозицию і попросив, щоби позволив лишити в „номері“ наші клунки заки вернемо з полїциї. Але монах і на се не згодив ся, і ми мусїли таскати ся з клунками по містї, на полїцию, бо мій сопутник конче бажав замешкати в „сьвято-михайловских номерах“.
В полїциї треба нам було говорити з самим полїцмайстром, чи єго заступником. На авдиєнциї у него було чимало народу, так що ми мусїли ждати добрих три години, заки з ним розмовились. Він спокійна, флєґматична людина, довго розглядав наші паспорти, а вкінци сказав, щоби ми удались о позволенє до ґенерал-ґубернатора.
Потягли ми і там, хоч вже хляли з утоми і голоду. Я казав, що цїлком зрезиґнував з монастирских „номерів“ і за дармо не хочу там мешкати, але вже лиш для самого Михайла мусїв їхати до ґубернатора, щоби розмовитись за него, бо він би не потрафив.
Ґубернатора не було дома і сказали нам, що буде аж за три днї і тодї можемо зголоситись до
