бо є їх не мало. Пішли ми з одним послушником і вибрали собі досить гарну кімнату. Кімнату винаймилось з чаєм. Значить, в ранцї і вечером давали пити по самоварови чаю. Мій Михайло незвичайно зрадїв, коли почув, що за вибрану кімнату будемо платити на добу лиш по пів рубля. Він мало не скакав з радости. Положили ми в кімнатї свої клунки, а самі пішли в прийомну канцелярию.
Тут за столом сидїв товстий, червонопикий, добре відгодований монах. Тип чисто московский з Орловскої ґубернїї, з малою, рідкою, риженькою борідкою. Мав спітнїле блискуче лице, з добродушним, але нещирим виглядом.
Послушник сказав єму, що ми вибрали собі кімнату, тай прийшли умовитись і т. д. Монах зажадав у нас оказаня паспортів. Ми подали. Та ледви він повернув їх в руках і заглянув до середини, як підскочив мов опарений і ще дужче почервонїв.
— Нї, не можу вас приняти на мешканє, — крикнув він до нас віддаючи назад паспорти. — Ви заграничні а заграничних нам приймать не вільно.
На таке, я звернув увагу монаха, що ми нїякі небезпечні люди, росказав цїль своєї подорожі, показав рекомендацию до київского митрополита Флавіяна. Але того всього було за мало для монаха. Він лепетав: „нєльзя“ (не можна)!
І я повернув ся до виходу, а мій сопутник задержав мене і став просити монаха:
— Всечесний атьоц — говорив він тутешною кацапщиною, — та прийміть нас, ми-ж свої люди… Ми православніє, русскіє, приїхали на „отпуст“, помолїт ся Богу в київских храмах.
— Який там біс з вас „русскій“ — махнув монах рукою. — Як ви можете бути русскій, коли ви австріяк?
Михайло хотїв доводити єму про свою „русскость“, але монах відвернув ся від него і коли я
