— Знаєте, що вже на вступі Росия зробила на мене погане вражінє. У мене відійшла охота їхати далї…
Я трохи потїшив Михайла, що в Київі буде инакше і ми поїхали в дальшу дорогу.
Їхали ми III. клясою і приходилось подорожувати з ріжними людьми, які по більших стациях то висїдали, то всїдали до нашого ваґона. Їхалисьмо отже з партією жовнїрів, що їхали на далекий Схід на війну, з робітниками, купцями, богомольцями, а все переважно були Росіяни; Українцїв стрічалось мало. Правда, їхали ще з нами і низші чиновники з численними родинами. Подорожні Москалї попадались пяні, виправляли авантури і взагалї поводились по грубіяньски, брусовато, так що зробили на мого сопутника дуже немиле і відразливе вражінє. Через цїлу дорогу був він пригноблений, без гумору і мовчаливий.
Нарештї по 18 годинах їзди, прибули ми одного ранку до Київа.
— А знаєте, де ми замешкаємо? — запитав мене Михайло, коли ми пустились з двірця в місто.
— А де-ж — кажу, — в якому готелю!
— Е, то ви не знаєте, де тут можна танше як в готелю і порядно замешкати, — заглузував з мене Михайло?…
— Де-ж се? — питаю, а Михайло каже:
— Раз казав менї Мончаловский[1], що як коли заїду в Київ, аби-м ішов мешкати в „номера“, на кватири до Михайловского монастиря. Там дуже порядно має бути, дешево і безпечно.
Пішли ми в той монастир. Мій сопутник був трохи веселїйший і охочо ступав по вулицях славного Київа. І справдї, в тому монастири неначе в готелю, було чимало ріжних, більших і менших, чистесеньких кімнат. Чимало стояло порожних,
- ↑ Відомий русофільский публїцист.
