ноги цїлком не пардонуючи, Михайло Н. ще більше посумнїв чогось.
— Що се, якийсь воєнний дворець, чи що, що тут куди не повернись, то саме війско? — питав він мене ждучи на паспорт.
Я пояснив, що се звичайна стация, та що се не війско, а жандарми, полїция і зелїзничі урядники.
Вийшов червонопикий, з баньковатими очами, високий, широкоплечий, рудий ротмістр. Я попросив єго о скорший зворот паспортів. Запитавши о наші прізвища, він винїс нам паспорти, а віддаючи один мому сопутникови, запитав єго строгим громовим голосом, куда і за чим їде?
На се неборачиско Михайло не відповів нїчого, лиш поблїд і затремтїв цїлим тїлом. Ротмістр ще дужше вилупив до него свої баньки і повторив питанє ще суворійшим тоном. Михайло очевидно не зрозумів про що той питає і икаючись, відповів дуже несьміло ломаною кацапщиною:
— Я — русскій… православний… в Кієв…
Я поратував єго і відповів за него ротмістрови по росийски. Сей усьміхнув ся і відійшов від нас.
— Та то якісь Татари, чи дикуни ті всї жандарми з своїм ротмістром — казав Михайло до мене з огірченєм, коли ми сидїли вже в буфетї.
— Нї, се Росияни, „настоящі“ Москалї — відповів я.
— А чого-ж вони якісь такі брусоваті, страшні, тай лепечуть Бог зна' по якому? — питав далї Михайло.
— Сї ще досить „делїкатні“ були — кажу я. — Заждїть, пізнаєте їх лїпше. А лепочуть вони не инакше, а тільки по росийски.
— Що-ж се таке, що я їх не розумію? — питає все ще затурбований Михайло. — Та-ж читаю „Галичанин-а“ і розумію, а він же писаний по росийски?
Я сказав, що між читанєм москвофільскої ґазети, а росийскою мовою є велика ріжниця, а Михайло каже до мене:
