Лїтом 1905 р. вибирав ся я до Київа, де мав попрацювати якийсь час в біблїотецї духовної академії. Про мій намір подорожи за кордон, довідав ся мій сусїд і добре знакомий, Михайло Н., на пів інтелїґентний москвофіл. Стрінувшись зо мною, заявив він велику охоту поїхати в моїм товаристві до Київа. Казав він, що ся подорож є горячим єго задушевним бажанєм, золотою мрією. Начитавшись і наслухавшись від москвофілів нечуваних річей про росийский „рай“, тягнуло єго там, наче магомеданця до Мекки. Дуже бажав звидїти Росію.
І ми поїхали разом в Київ.
Мій сопутник радїв невимовно, що їде в ту вимріяну Росію, почував себе дуже щасливим і був знетерпеливлений. Коли сїлисьмо у Львові в поїзд, він мало зі шкіри не вискочив так бажав скоро опинитись в Росії.
Опинились ми на першій росийскій стациї Радивилів. Піддались ревізиї і віддали до перегляду свої паспорти. Ледви ми опинились в ревізийній гали, а мій сопутник нагло змінив ся. В одну мить яснїюче радістю єго лице — посумнїло, зробив ся неначе нїмий. А коли брусоваті стражники розкинули єго річи і шпурнули єму їх відтак під
