як мій тато, як моя мама, як всї люди кругом, є велика сила, бо близько 30 мілїонів душ. Я знав що є словяньскі народи як Серби, або Болгари, що хотяй їх і о много меньше як Русинів і їх мова о много подібнїйша до московскої як наша, а проте вони є окремим народом: народом сербским, болгарским, ческим а не московским. Чому-ж лиш ми би мали признаватись до Москалїв, чому я тримаю ся за Москаля?… Чи справдї ми одно, що й Москалї?… Менї казали і я казав, що одна віра і одно письмо вже є доказом, що ми з Москалями одно; але-ж бо й Серби й Болгари мають одну віру і одно письмо з Москалями; а чому вони не Москалї?… Так само Італїйцї, Іспанцї, Портуґальцї і другі народи. У них також одна віра і одно письмо; а хто відважив би ся твердити, що вони один нарід? Видно, що віра і буква, то не є нїяка ознака народів!
Мова, лиш одна мова!! А наша мова, і росийска або московска мова, чи то все одно? Чи вона так близька до росийскої, що єї можна би назвати лиш „говором“ тої мови? Менї се так казали і мене так учили, але я чув нераз як Москалї або й Липовани говорять, та й я знаю троха по московски і я знов став думати, чому я називаю себе Москалем?…
При сих думках вдивив ся я в свої книжки, що лежали передомною рядом на поличках. Се були майже самі московскі книжки, самі „сочиненія“ та „стихотворенія“, а на долинї в кутику лежало й кілька наших.
І мимоволї став я нагадувати собі, що дїяло ся зімною як я читав одні і другі книжки. Бувало, коли читаю яку московску книжку, то на мене щось наче тягар який налягає, якесь дивне пригнобленє, отяжілість думок відчував я тодї. Цїлком інакше чув я себе, як читав яку нашу руску книжку. То щось неначе якесь миле сияво обгортало
