єго досить велику росийску біблїотеку. Жінка професора тверда московка, мала тодї як раз якусь книжку на колїнах. Зацїкавившись бесїдою панотця, попросила мене, щоби я щось прочитав з тої книжки. Менї зробилось якось нїяково. Я почув, що не вдам читати як слїд по росийски. Вона меле та викручує так язиком, що я хоть нїби і розумію вже росийску мову, а таки мало що второпаю, що вона говорить. То щось скорше до польского подібне, чи що…
Де я вдам так читати? — гадаю собі. Але що робити, беру та й читаю. Був то вірш росийского поета Пушкіна „Утопленник“. Я читаю, навертаю що-мога язиком по московски, а вона слухає, слухає та нараз як не вибухне голосним сьміхом, та регочесь, аж заплакала ся.
„Как ви ето чітаєтє?“ говорить зі сьміхом. „Ето нє нашим язіком, нєкак нєт!“…
Панотець лупнув до неї очима на знак, щоби не сьміяла ся з мене, але я вже майже не тямив, що зі мною було. На мене виступив рясний піт, я поклав книжку і вийшов на двір прохолодитись, а радше втечи до дому. Неначе мене хто обухом вгатив був в голову, так тепер в нїй шуміло та гудїло.
„Гей, та-ж я такий як вони Москаль, належу до них, не знаю, що дав бим за них, — а вони сьміють ся з мене як з дурного! Се щось не чуване; я сего не видержу, се-ж стид, ганьба!!“
Я не йшов, а біг до дому. Хотїв як найскорше запхати ся де в кут та на самотї передумати спокійно сю менї так дуже немилу пригоду.
Дома запер ся я в коморі, де була моя біблїотека, положив ся, як був, на ліжко і потонув в тяжкій задумі неначе в водї глубокій. Я вів боротьбу сам з собою:
або як якийсь казав: чи се я справдї я, чи не я? Я знав, що таких Русинів, що говорять так як я,
