ми всї Москалї, лиш з відмінним виговором! „З відмінним виговором“ кажу, бо з часом став був я вже викручувати язик на московский лад. Зразу, правда, менї то дивно видавалось, що слова московскі в книжцї то нїби подібні до наших, а в виговорі зовсїм інакші. Бо н. пр. слова написані: отецъ, вѣра, голова, господинъ, що, ходи́ть, беретъ — говорить ся так: атєц, вєра, ґалава, ґаспадїн, што, хадїть, бєрйот і т. д. Менї було чудно і дивно, що по московски пише ся подібно як по нашому, а говорить ся зовсїм інакше. Але панотець пояснив се менї так:
„Правда“ — каже, „ся мова, котрою ми тут на Буковинї говоримо то нїби наша, але вона не мова, а тілько говор; мова-ж наша правдива, то та, котрою Росияни говорять. Ми мусимо — говорив дальше — між собою вже так говорити, як нас мама навчила, але при тім мусимо й старати ся пізнати й любити нашу правдиву мову, бо ми — каже — лиш галузь від великого дерева“…
Ну, — гадаю собі — коли так каже панотець, то вже воно справдї мусить так і бути. Се-ж прецїнь не говорить такий, що нїчого не розуміє…
і серджу ся, бувало, на других, чому й вони не такі, як я, чому й вони не називають себе „Русскими“ себто Москалями, але Русинами-Українцями.
А от я! Я вже й писав ся на московский лад, не звичайно Іван Бажаньский, а Иванъ Николаєвичь, а пан та панї, то в моїх устах були вже господин та госпожа, а в домі сьвященника нераз таки пробував говорити по московски. Але яка та наша бесїда була!… Зачнемо, бувало по московски, тай зійдемо на наше. Де то мож було? Говорю, а тут, як би мене за язик що тримало; але менї бодай здавало ся, що я говорю по „великорусски“. І що-ж ще більше менї треба було?
