І від тодї росийскі письменники чимраз більше почали заводити в лїтературу простонародну московску мову, та викидати чужі слова: україньскі, нїмецкі, францускі і и.
Така істория росийскогої мови.
Істория нашої мови руської цїлком инша. Знаємо, що від давна наша руська мова на Українї була уживана в письменьстві. Але, як нарід наш втратив свою самостійність, то після упадку козаччини — народна наша мова пішла в поневірок, в погорду.
Як Україна перейшла під росийску кормигу, коли на україньский народ наложено невольниче кріпацтво, то україньску мову усунено зі шкіл, з урядів, скрізь її касовано, а натомість росийскі наїздники заводили свою, росийску мову. І з того часу здавало ся, що й наше руске письменьство завмерло, бо народна мова втратила своє право горожаньства.
Та хоч україньскі пани змосковщившись виреклись своєї мови, а замість неї приняли мову росийску, або польску, — то між масами простого народу мова єго не загибала. Народ не покидав єї і складав на сїй своїй мові прегарні піснї та думи, в яких виспівував про те, що „було й минуло“, про славне лицарство запорожске, про свою теперішну гірку долю.
І нашій гарній народній мові не судило ся бути на все поневіряною. Знайшов ся чоловік, що привернув україньскій мові втрачене право горожаньства. Сим чоловіком був син полтавского дяка Іван Котляревский. Написав він і видав єще 1798 року (отже ще перед росийским Пушкіном) книжку простою україньскою мовою, що називалось „Енеїда“. Се — по довшому часї — була перша книжка на народній нашій мові. І від того часу наша мова знов стала заводитись в письменьстві. Але під росийским панованєм нашої мови до тепер не допускають на Українї нї до шкіл, нї до урядів. А від 1876 року
