XII
тих стільцьох велѣли отрубляти походи далекі, а зелѣзніѣ полки носадами орали море рускоє[1] — нечѣм в обрядових пѣсньах так много згадок о князях княгинях, о боярах о єдамашках, о ковальчиках що золото куют, и о инчих ремѣсничках, которих у великой почести мали. —
Лиш скоро стали сварніѣ князѣ крамоли ковати и Русь дробила-ся и падала а тьми торонкіѣ дивих орд пабѣгали кровавими путями, и красні царини рускіѣ кіньскими орали копитами, а райскіѣ птицѣ сполошені улетѣли далеко — тай гараздиз ними. —
А коли Татари сѣрими воўками на земли рускій загнѣздили-ся, зійшла на ню недоля. Густіѣ осади трупами устелили, а рѣки крьвою ударили. Недосѣченного, невиполоненого міру бѣдні послѣдки, лишивши курища давних городів утѣкали в гори и засѣкали-ся у печерьох, и були в поўній неўгодѣ без пристановища, принуџені з воўками сѣпати-ся о поживу и з бурянів варити страву. — Тут розродивши-ся сступали знова на долину, але сступали по новую недолю, бо були лукавіѣ гісиолюбцѣ, которі приставши до ворогів, чу-
- ↑ Так давѣ звало-ся море чорноє. Нестор.
