лоб, добрий знакомий Довбуша, коли єго питали псрсд станіславівським судом, яку зброю носив Довбуш і єго ледїнї, відповів, що сам ватаг носив рушницю через плечі, при боцї мав меч, за поясом топорець і дві парі пистолєтів, у руцї рогатину і з пояса висїв нїж, званий чепеликом. Усї прочі опришки були так само узброєні, лиш що не мали мечів. Коли який росхорував ся і не було надїї, аби вийшов, то єго вбивали, або покидали на місцї, лишивши йому трохи харчу і тютюну. Про їх житє на волї знаємо взагалї дуже мало, бо ставлені перед суд, не вважаючи на всякі муки, вони не хотїли нїчого зраджувати; кождий з них відпирав ся, або казав просто, що нїчого не чув і не знає, що він був межи опришками лише кілька днїв і що єго опришки на силу межи себе затягнули. Через те мало що знаємо про те, якого дня, дс і на чий приказ вони з весни сходили ся, коли і з якою постановою в осени росходили ся, чи визначували собі день і місяць, як болгарські гайдутини, члени „верной и сговорной дружины“, або сербські гайдуки, що з весни на Джурджев день (св. Юря) в назначенім місцї сходили ся а в осени на Крстовъ день (Воздвиж. Ч. Креста) розходили ся, закопавши вперед у землю своє ружє[1]. Чи і наші опришки так робили, чи инакше, годї дійти; деякі, хоть недокладні вісти про се подамо низше. Так само не хотїв нї один перед судом зрадити, де зимував, звідки брало товариство харч, хто і в котрих селах їх переховував, куди приходили і де забавляли ся на весїлях, играшках і вечірницях.
Опришки повстали з утїкачів, а до втечі змушувала гірський нарід люта неволя і надужитя, яких на селянах допускали ся економи, звані підстаростами[2], та атамани — далї бідність, голод і порив гуцульського та волоського народу в XVIII ст. до волї. З чого-ж мав утїкач жити, як не розбою? До того прийшла: жадоба пімсти. Розбійник, що звертав свій кріс або підносив свою балту на економа, або на жида, або з пімсти на свого брата чи иншого свояка, що єго чим небудь
