хто проти цього змагатиметься? — але така правда жадної ціни не має, бо хто від українських письменників вимагає писати по-українському, той не „служеніе языку“ має на увазі, а як-раз — правді, народові. Мова тут тільки спосіб, який, правда, в процесі тієї служби і сам розвивається, робиться кращим і через те більше до служби придатним. „Служеніе языку“ виходить, як бачите, само собою, по дорозі. Служачи правді, Марко Вовчок служив разом і українській справі в широкому розумінні, в яке складовою частиною входить і служба українській мові, тоб-то розроблювання її і принатурювання до вищих форм людської творчости. Зате, облишивши без жадної потреби писати українською мовою, Марко Вовчок, як український письменник, схибив і що до самої правди, бо то ж тільки д. Чаговцеві правдою здається, що українське письменство має служитн „небольшой группѣ сравнительно съ огромной массой говорящихъ и читающихъ на русскомъ языкѣ даже (!) и по Украинѣ“, — на ділі воно зовсім инакше…
Як не як, а скільки Марія Олександровна брала участи в „Народних оповіданнях“, стільки їй безперечно належиться подяки і пошани від сучасного українського громадянства і з'особна від діячів нашого письменства. Власне, вважаючи на останніх, мені хочеться закінчити цю статю маленькою історичною паралелею. Марко Вовчок, як знаємо, виступив на арену громадсько-літературної діяльности за переступної доби, коли захитався кріпацький лад і почали витворюватись нові форми життя; зійшов із сцени особою Марії Олександровни знов таки за переступної доби, коли захитались форми політично-громадської неволі, на заміну яким мусять прийти основи нового, вільного життя. Син свого часу, Марко Вовчок чесно послужив тоді своїм пером справі визволення рідного народу з неволі кріпацької і мені здається, що нічого кращого я не можу побажати сучасним діячам нашого письменства, як те, щоб вони так само послужили теперішній справі часу — боротьбі проти теперішніх форм неволі та визвольній праці на користь рідного народу…
С. Єфремов.
26. VIII. 907.
У Ситківцях.
