а тим часом як тип вона безперечно виступає пластично. Певна річ, усі оті Горпини, Одарки, Насті, Катрі, то-що, мають своє індивидуальне обличчя, свою вдачу, свою особисту психологію, як усе це мають і прототипи їхні в дійсному житті; але, як і в житті, вони не виступають різко з своїм індивидуальним обличчям, а роспиляються в гурті; так і Марко Вовчок малює їх не особистою вдачею, а типовим становищем. Тим-то всі вони в індивидуальних рисах виступають не зовсім ясно, трохи невиразно, зате ж типовими виявлені гарно. Обличчя їх, кожного з'окрема, ви, може, й не запам'ятаєте, зате життя їхнього ви не забудете напевне; кожний поодинокий образ, не стане ясно вам перед очима, зате загальний вигляд юрби живо, і натурально хвилюватиме в усій своїй одномастній ріжноманітності. Кажучи, фігурально, автор малює своїх персонажів здалека, схоплюючи більше загальні контури, але в перспективі ті контури дають правдивий і гарний образ життя. Це прикмета гуртового таланта, його слаба та разом і сильна сторона, і коли він захожується індивидуалізувати своїх персонажів, пробуває творити різкі фігури, то береться не за своє діло і у його виходить цим разом — Чорнокрил або Кармелюк, тоб-то, бліді копії несхопленого оригинала. Сильний в сфері загальних характристик, гуртовий талант тратить свою силу, скоро сходить з того грунту.
Так само у Марка Вовчка абстраговані і національні риси, — він бере звичайно моменти загально-людські, одмінні з чисто психологичного боку, і через те оповідання його в перекладі на всяку мову легко зрозуміти кожному чужинцеві, скоро тільки він уявить собі той грунт, на якому виростає данна психологія. Куліш, оцінюючи вперше „Народні оповідання“, побачив у їх насамперед „живу етнографію, котру зрозумів писатель здоровим умом і гарячим серцем“, додавши, правда, зараз же, що „авторъ трудился какъ этнографъ, но въ этнографіи оказался поэтомъ“. Мені здається, що ця оцінка більше самого Куліша характеризує, як Марка Вовчка. Куліш, що саме тоді кохався в етнографії, як усякий спеціяліст, більше звернув уваги на те, що його самого цікавило, і через те прибільшив етнографичну вагу „Народних оповіданнів“, не помітивши, що не цією стороною дорогі вони, а загально-людською, тими искрами великого спочуття до людини, що роскидані по всіх оповіданнях Марка Вовчка. Але по-за цим Куліш справедливо пророку-
