тельний“, плаксивий тон, так спокусливо присмачити оповідання цілком справедливими епітатами та прокльонами на голови „жестоких людей неситих“, бо вони таки й справді люті були та неситі. Проте автор виявив благородну здержливість, давши самим подіям та образам говорити за себе і не розбавивши вражіння од них у неглибокій воді власних епітетів та медитацій. Художній такт, почування міри, що одні тільки й держать на припоні руку письменника, виявились тут повною мірою і вони на щастя не підказали нашому авторові гірких наріканнів, ламентацій, прокльонів. В усіх творах Морка Вовчка можна знайти тільки один-два моменти, коли й „кроткий пророк“ не видержав (та й диво було б, коли б видержав!), і вони такі характерні для автора, що я повинен обидва навести. Олесю, забравши у неї все, що можна було забрати, виганяють з двору, щоб „дурно“ хліба по їла, — „о, — каже вона, — панське дворище! Бодай нічого доброго зроду-звіку в тебе не вступало“ („Козачка“), До Одарки, яку панська воля зіпхнула на край могили, приводять бабу-лікарку. „Прийшла старенька бабуся, аж біла; роспиталась, подивилась та й похитала головою. — „Дитина моя нещаслива! — каже, — нехай тії добра не діждуть, що тебе, як пахучу квітку, стоптали, а твій вік уже недовгий“. („Одарка“). Коли порівняти форму цих прокльонів з тим, що їх породило, то вони ще краще відтінятимуть благородну здержливость нашого автора, яка тільки побільшує вражіння і значить досягає мети своєї краще, ніж підвищений тон. Бо, читаючи спокійно-епічні оповідання, читач не остається спокійним, а запаляється бажанням протесту й боротьби з неволею, а це найкраща рекомендація художним творам що до їх артистичної вартости.
Сергій Єфремов.
