Таке було перше вражіння людині, що із волі зайшла у цей льох, де „ні добра, ні краси, ані правди“ нема. Та що далі, то гірше. Чоловік на панщині раз-у-раз, „як гість до дому навертає“; пан одібрав хату й перевів до двору, а пішли діти та попідростали — позабірав їх до покоїв служити, де їх щоденно поштуркують: „що-дня діточки її, як бубон, збиті“. Потім чоловіка в чужу сторону завезено, а вільна колись козачка — „все на панщині, в роботі“. Далі й дітей од матері порозбірали, наче викохала вона їх та виростила „лихим людям на поталу“, а саму матір, як до роботи стала нездужати, вигнали, щоб дурно хліба панського не їла. Пішла козачка по наймах поневірятись; напитала була раз і добру службу, та як обернулась до пані за дозволом, то ця й звеліла їй увесь заробіток оддати, бо „мені, каже, треба ще й більш від тебе. Ти яку-небудь свитину нахопиш, та й байдуже, а нам треба жити по-людськи“. Та як жила плачучи, в гіркій самотині, так плачучи й померла козачка, що послухалась серця й пішла за кріпака.
Це історія цілого життя однієї з милійонів людини, мало не од колиски буквально до самої могили. Страшна історія і страшна як-раз своєю простотою, — простотою, певна річ, для того часу, коли можлива була ота страшна простота. Марко Вовчок часто бере сюжетом для своїх творів ціле життя, починаючи од того часу, коли терня кріпацва заженеться в ногу людині на її життьовому шляху і вже до віку її окалічить. Ось Горпина — „білолиця, гарна і весела, а прудка, як зайчик: і в хаті, і на дворі в'ється, порядкує, господарює, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий“ („Горпина“). Це терня ще не ввігналась їй в ногу. Та от уродилась у неї дівчинка; кохає та пестить вона свою первісточку, з рук не спускає, навіть на панщину з собою бере. І тут її терня таки спіткала.
