і в добрих загорюєш для себе хіба три-ступні землі на домовину, а в лихих… то нехай Господь не доводить і чути!.. Годі й згадувати таке!“ („Козачка“). Марко Вовчок дає правдиву картину страшного життя кріпаків і у добрих панів і цим переносить питання з вузького грунту особистої моралі на широкі простори соціяльного ладу; судить не окремих особ „неситих“, а цілу ту систему, що „неситість“ викохала й вигодувала. А система така, що навіть добрий пан, який ніби-то по людському поводився з „бидлом“, ніколи таки не забував, що він — пан, а то — бидло та що від пана до бидла „дистанція огромнаго размѣра“, безодня, якої ні засипати, ні переступити. Необмежена власть над людьми, кажуть, однаково деморалізує і тих, що шию гнуть під тією властю, і тих, що їздять на чужих зігнутих шиях, бо вона витворює отруєну атмосферу, якою однаково і ті і другі дихають, а дихаючи вбірають в себе отрутне повітря. Марко Вовчок не раз малює цю загальну атмосферу отрути і гнилизни, малює з того погляду, що реакційному критикові надихнув для „Народніх оповіданнів“ епітет „мерзостно-отвратительныхъ картинокъ“. Погляд той — інтереси народа і через це в тих картинках маємо просто таки документи величенної ваги з страшної епохи людовладства. Я наведу тут кілька таких картинок, давши слово самому авторові, бо він краще роскаже.
Вільна козачка Олеся віддалася за кріпака; молоде подружжя другого дня по весіллі йде „панам поклонитись“.
Ідуть до господи вулицею, — як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом'янула Олеся: було вона в своєму селі йде — той привітає, другий на здоровля спитає, де котрий пожартує, инший стане та свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, і дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд! А тут, хто і стрінеться — понурий, неговіркий, печаловитий.
Свекруха рада Олесі, як рідній дитині: не знає де її посадити, як пожалувати; та все не розвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою працею та недостатками, то й