ється одновірним, але він все таки вважається, як щось окреме від московського народа. Правда, се не висловлено прямо і ясно, та і не могло бути так вияснено при тогочасних політичних обставинах, але сю думку, як лейт-мотів, що проходить через всі праці Б.-Каменського, підмітити не трудно. Шкода, що вона не досить глибоко була підтримана слідуючими російськими істориками і правниками.
Обидва вищезгадані історики по суті не належали ні до котрої історичної школи. Се особливо відноситься до Маркевича, що занадто довірливо без жодної критики відносився до своїх джерел. У них нема ані цілости в історичному світогляді, ані сталих методологичних прямувань. Се історики-аматори, у працях котрих почувається любов і прихильність до того народу, минулу судьбу котрого вони змальовували з більшим або меншим поспіхом. Але в те ж Миколаєвське царюваннє московська історико-правнича наука зробила більші кроки наперед, почала розвиватись під прапором сталого історико-философського світогляду, виробляла науковий метод, потрібувала об'єктивности від дослідувача і критичного відношення до джерел. Правда, сього історико-празничого напрямку не можна не визнати однобоковим. Історики і правники були прихильниками царства і державности, і сі два початки були метою їхньої дослідувачої уваги. Життє народне їх цікавило постілько, посколько народ являється об'єктом для держави і носить державні або проти-державні ідеї. «Русскій народ — єдін», не зважаючи на свої розвітлення, і його наподілість одбивається в зрості держави і державного початка, убиваючого міс-
