дується, як «повернення Російському царству країни» без пролиття крови і при тому без жодних царських видатків[1]. Показуючи, що цар «даровалъ малороссіянамъ и ихъ предводителю разныя милостивыя грамоты, утвердилъ статьи, присланныя оть Хмѣльницкаго»[2], Б.-Каменський, передаючи їх зміст, не пробує вияснити певности правничих відносин поміж Москвою і Вкраїною. Правниче становище України з'ясовується «милостью» царя. Отся ж «милость» може бути одібраною в любий момент, коли народ не буде її заслужувати. Не даремно офіціяльний історик знаходив вірною політику Петра відносно України, котру він вирішив перетворити, маючи на увазі зради гетьманів та „внутренее переустройство сего края при Скоропадскомъ“[3]. Зрозуміло, що і Маркевич в своїй «Исторіи Малороссіи» (1842) міг тільки обмежитись переказаннєм подій, без спроби глибше їх проаналізувати і дать самому факту більш об'єктивне історико-правниче освітленнє. При тогочасному політичному курсі се фактично було неможливо, та й сам Маркевич навряд чи був у силі дати щось инше, крім пересказання літописних подій. Отже, Маркевич не одкидає істнування договору поміж Москвою і Вкраїною[4].
Не зважаючи на те, що праця Б.-Каменського цілком перейнята духом і тоном офиціяльного самодержавья, все ж таки в ній знаходяться єретичні думки з точки погляду офіціяльної політики. Хай «малороссійскій народъ», явля-
