змін. Приймаючи до уваги „Статті Хмельницького“, як головний документ, що з'ясовує правниче відношеннє України і Москви, Нольде з'ясовує правниче становище України, як „положеніе самоуправляющейся на собственномъ правѣ, на правѣ „автономной“ единицы"[1]). По шляху, прокладеному Нольде пішов і Розенфельд у своїй роботі „Присоединеніе Малороссіи къ Москвѣ" (1915). Подаючи історичний нарис України до приєднання її до Москви, д. Розенфельд вважає, що після повстання 1648 р. Україна перетворилась въ самостійну державу. Представник останньої, гетьман мав фактично необмежену владу. Рада, що стояла над гетьманом, перший час збиралася рідко, і гетьман сам правив краєм. І сусіди визнавали гетьмана головою української держави. Внутрішнє життє держави керувалось законами, що видавались гетьманом. Молода держава прагнула до зовнішньої небезпеки і національного самовизначення. Приєднаннє до Москви треба шукати в обставинах життя молодої держави, бо самостійно Україна проістнувати не могла. Сі умовини і примусили гетьмана роспочати переговори з Москвою про прилученнє України до сусідньої держави. Але прилученне України не було підданством. Правне становище України забезпечували статті Хмельницького, що були договором поміж Україною і Москвою. Кажучи про правниче становище України після її приєднаннє до Москви, д. Розенфельд не згоджується з думкою Нольде, і, покликаючись на ріжні авторитети з обсягу державного права, знаходить можливим охарактеризувати акт 1654 року, як інкорпорацію на осібних умовинах. Прав-
- ↑ Нольде. Очерки рус. гос. прав, 1911, стор. 387, 311,
