ин. князівств. Україна залишалась осібною державою, в своїм законодавством і навіть з правом зносин з закордонними державами. Таке прилученнє, на думку Сергєєвича, инакше і неможна пояснити, як тільки унією. Україна не з'єдналась в московським царством, а тільки визнала своїм царем царствуючого в Москві царя з його нащадками[1]). На жаль, погляд Сергєєвича на Україну, як на окреме царство не привився в історико-правничій літературі. Другий відомий історик-правник, Дьяконов визнавав, що Україні жалованою грамотою було дано широку автономію, однак лічить, що з'єднаннє було не тимчасовим, яким з'являється унія, а вічне, що ясно витікав з тексту жалованої грамоти. Населеннє приносило присягу московському царю, а не гетьману. Тому з'єднаннє України з Москвою Дьяконов кваліфікує, як реальну унію[2]).
Останніми часами питаннє про правний стан України після приєднання і до Москви було підняте правником-державником Нольде. Йому не можна одмовити в доброму освідомленні питання. Студіюючи історію приєднання України до Москви і аналізуючи зміст актів 1654 р., Нольде вважає, що між Україною і Москвою було закладено договора, котрий признавався і пізній Петербурським урядом. Тому „Статт Хмельницького“ завжди визнавали основним актом, що з'ясовував відносини поміж Україною та иншою Росією. Правда, в сей договір вносились важні зміни, але, не зважаючи на се, правне становище України залишалось без
