ковської держави. І таке відношеннє до нього слідує признати домінуючим в петербурсько-московській школі істориків. Не можна не визнати сього відношення глибоко невірним і у великій мірі однобоково освітленим.
Таким чином, московські історики більш захоплені змалюваннєм подій, обставин, при котрих відбувся акт 1654 р., ніж спробуваннєм вияснити суття утворившихся поміж Москвою і Україною правничих відносин. Заповнити сей пробіл взяли на себе привники. Але навряд і їхні думки вщерть до останнього часу можна визнати вірними. Так, для проф. Алексєєва прилученнє України до Москви є ніщо инше, як традиційна політика інкорпорації. Від професора державного права можна було чекати більш глибокого відношення до такої важної державно-правової проблеми[1]). Другий відомий державовід Коркунов вважає, що Україна після акту 1654 р. знаходилась у васальній залежности від Москви. До менту прилучення „Україна не стояла в Москвою в рівноправних відносинах, вона була й підлегла, хоч і мала осібного управителя в лиці гетьмана, що користувався навіть правом вести самостійно поміж-народні зносини, але український гетьман підлягав московському царю, як вищому властителю[2]). За те історики московського права вирішують теж питаннє трохи инакше. Сергеєвич вважав, що на Переясловській раді було дано певні завірення зберегти всі особливости України. Він цілком правий, коли каже, що приєднаннє України до Москви було иншим, ніж прилученнє Твері, Рязані та
