„бунтовливому гетьману“ і в той же час боялась його випустити, а тому в Москві, „затягували, вичікували, як люде, що не мають власного пляну, а ждуть його від ходу подій“. Ключевський визнає, що Москва хотіла взяти Вкраїну до своїх рук, але при обов'язкових умовинах, щоб в містах сиділи московські воєводи. Хмельницький же, на думку того ж історика „думам зробитись чимсь то в роді герцога Чигиринського, управляючого Україною під далеким сюзеренним надзором царя московського і при допомозі козацької старшини". Ключевський запевнює, що в Москві дивились на прилученнє України з традиційно-політичної точки погляду, як на продовженнє теріторіяльного збирання „Русской“ землі, як на відложеннє великої области від ворожої Польщи, на користь вотчини московських царів. Крім сього, в Москві мало розуміли і внутрішні українські відносини, і мало займались ними[1]). Подавши картину взаємного відношення поміж Москвою і Вкраїною, Ключевський торкнувся його постільки, поскільки се було необхідно для характеристики зовнішної політики, зовсім не торкаючись і не розбираючись в умовинах приеднання України до Москви і статей березіля 1654 року. Для Ключевського українське питаннє — се епизод з зовнішньої політики московських царів, до того епизод, що приніс сурйозні ускладнення у напрямку останньої. І така невдала постановка питання, тільки мимохідь зачепленого істориком, виявила великий вплив на цілу історичну школу, па покоління молодіжи, дая котрої українське питаннє було все лише епизодом у зрості мос-
- ↑ Ключевский. Курс, III, стор. 148, 150, 152.
