того часу… Я була, як загнана вовчиця, як скажена кішка! Ти бачиш, яка я? Так тепер я хоч спати можу, а то ночі пролежувала, очей не сплющивши…
— А Галочка?
— Що Галочці? Перебула той час у хрещеної матери і нічого їй… Чудна вона. Почну скаржитись, нагадую про батька, а вона: нащо згадувати, каже, аби мучитись? Дитина вона ще, співає, сміється. Служить десь, у Народній Освіті, чи що, переписувачкою на машинці. Сьогодні неділя, до церкви пішла. Та чого-ж це ми сидимо в сінях?
Вони зайшли в хату.
— Ти їсти хочеш? Тільки не ремствуй, самий хліб та юшка. Так і годуємось. Галочка вряди-годи принесе пайку хліба, а то спродую те, що не пограбовано.
— Потім їсти, — відповів він, і щоб збадьорити тітку, додав: — От я з вами житиму, тоді краще буде. Літунам добру пайку дають, навіть яєчка, а масло чи сало — завсіди.
— Гляди, не продайся за те сало, — прикро промовила тітка.
— Як це так — продатися? — спитав Сергій.
— Правда, — відповіла тітка. — Ніхто з нашого роду не продається і не має права продатися. Сергію, кров батька й дядька пролито, і ти мусиш помститися. Тим-то я чекала тебе. Я вірила, що ти живий, хоч ти не писав нічого. Ганьба на твою матір, що втекла, — вона знизила голос і схопила Сергієву руку: — я перед богом присягалась, а ще й перед тобою: мене бито, тягано, сили мені висотано, але моє серце ще б'ється, кипить… Я вірю — прийде слушний час, я теж помщуся, і я уб'ю!
