Попереду поспішала стара Кандзюбиха. Вона прибігла перша й перехристила хату:
— Спаси й сохрани нас од людожера…
Весь двір налився народом. Баби штовхались, щоб стати попереду. Переказували, що хтось бачив, як Васюренко білував матір і вночі варив з неї юшку. Догадувались, що й малий Савчин син, що пропав, пішов теж Васюренкові на печеню.
Голова сільради постукав ціпком у двері.
— Виходь.
Васюренко вийшов і спинився на порозі, держучись за двері. Всі ойкнули — він повстав ніби з домовини, сухий, згорблений, якийсь покручений, мов корч.
— Признавайся, ти з'їв матір? — гукнув голова.
— Ні, — відповів Васюренко, — вона сама померла, а я викинув її у льох.
— Бреше, бреше, — загомоніли навкруги.
Голова сільради звелів оглянути льох. Там справді лежало тіло.
— Ти на що так зробив? Ти знаєш, як строго тепер нащот мертвяків? Щоб зарази не було! Тобі ліньки було поховати!
Баби були невдоволені. Казали, що Васюренко вже добре матір об'їв, а сьогодні вночі докінчивби, так оце перебили.
— Щоб ти мені льох закидав! Щоб мені тут зарази не було. Чуєш?
Васюренко похитав головою.
— Ні, — промовив він, — не сила вже мені.
Голова сільради ударив його ціпком.
— От, злодюга! То це я мушу робити?
Натовп розходився. Стара Кандзюбиха казала, що це місце треба посвятити.
1923.
