народ — хоч кілок на голові теши. Он Тиміш Удовенко, що пана вигонив був та з червоною хусткою через груди ходив, про свободу кричав — тепер собі до комерції взявся, по хліб їздить та каже:
— Чого це ви, люди добрі, не зберетесь та не всипете мені гарячих коло зборні за те, що я вас із пантелику збивав?
А вчитель каже:
— Комуна — це дуля тобі під ніс,
Дурний народ! Хліба хай дадуть, кажуть. Без комуни жили. Скрізь про смерть… Мале й старе — смерть, смерть. Мов нічого на світі немає. А самі на місці сидять — ну, й косить їх…
— Дурні, — голосно промовив він і примітив щось непевне. Він злякано підвівся й озирнувся навкруги. Коло його, замість учора початої паляниці, лежав тільки невеличкий обламаний окраєць. Він не вірив своїм очам; він нахилився, заглянув під піл — чи не впав бува де шматок. Не було, не було. Це він з'їв паляницю, не помічаючи за думками. Жах налив йому душу; він стояв, мов здерев'янілий.
— Падлюка я, — шепотів він; — падлюка, стерво. Матір пограбував.
З туги, з ненависти до самого себе він аж посірів. На матір соромно було глянути, гидко було почувати урчання свого шлунку. Він махнув рукою.
— Пропадай усе!
В йому мов щось урвалось і стало йому байдуже. Поволі він витяг з-під матери лахміття, взяв удочку і накопав черви; черви були глибоко й він довго колупав ціпком суху землю. Потім він пішов до річки. Спека на дворі на-
