— Чого я не передумав, отут лежучи! Мав час, спати не хотілось. Стара Кандзюбиха каже: од бога. А люди й вуха розвісили. А я собі гадаю — ми як бур'ян при дорозі, як реп'яхи. Ростемо собі, поки дощ іде, а сонце впече — жовкнемо, гинемо. Дурниця ми. Тільки гонору в нас багато. Та чого не гонорувати, коли їсти маєш? А скільки їх по селах швендяє високогонористих, городян, цеб-то, що гукали: ми! ми! Он у Піщанському млині за сторожа прохвесор служить, десять, кажуть, мов, і татарську, знає. А нема чого кусати — й науку, хлопче, кинув. Збило їм гонор, усім; видно, що ми — так собі, тьху — вітер повіє, ми й котимось. Еге, як-би бог був, не так було-б!
— Так по-вашому й жити не треба? — спитав Васюренко.
— Авже-ж, хлопче, видима річ! Тільки звичка у нас погана. Ось хоч-би й я — звик тютюн уживати. І знаю, що чорт-зна-що, а ось нема запалити — і ссе мене. І життя, як тютюн: куриш — гірке, а після його дим вітер носить.
Васюренко раптом схопився.
— Ой, дядьку, — гукнув він, — ходімо додому!
— Ну, та й пече, — промовив дядько Степан, поволі підводячись; — бачив я таке скло, що як настановити його проти сонця, так можна цигарку запалити. Добра річ!
Знову розгорнулись перед ними висохлі лани; дрібний пил, злітаючи з-під ніг, обсипав їх, мов іскрами, гаряче повітря душило груди.
— Го-го! — гукнув дядько Степин. — Памятаєш, хлопче, приїздив торік агітатор. Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо. А де він, сукин син, тепер із своєю ма-
