Васюренко похмуро дивився на Корнійчука, на гурт, на лантухи — в них він почував чисте, добірне зерно. В його заворушилася думка, що сестра, Марійка, хоч клуночок принесе йому того зерна… Та ні, що там надіятись! Не така вона, не такий Олекса, щоб дати! Він швидче себе дасть зарізати, ніж поступиться хоч зернятком.
А Корнійчук провадив:
— Туди-б тобі, хлопче, податися на заробітки. Там робітників потрібно, о, ще й як! Заробив-би собі добре. Чого тут нидіти?
— А мати? — понуро спитав Васюренко.
— О! — здивувався Корнійчук; — та хіба вона не померла?
— Ще слабують…
— Живуча з біса стара Васюриха! Ну, та й їй не два віки жити, — як помре, то згадай моє слово, мандруй на Полтавщину. Там і заробиш, і дівчину собі знайдеш. А й красуні єсть, нехай їм трясця! Як заведе пісню, так і в старого серце затіпається!
Корнійчук хляснув парубка по нозі й за тим узявся до сала. Васюренко стояв, похиливши голову.
— Піду я вже, — промовив він врешті.
— Так ти скажи моєму Василеві, щоб виїхав. От і добре, добродії, іти нікому не треба, А то-ж просто хоч жеребок кидай, кому йти.
Васюренко обійшов станцію і вийшов на великий шлях. Сонце вже високо підбилось і починало парити. Жовтий, мертвий степ розлігся перед ним, скільки сягало око. Він посунув повз вигорілі ниви, що світили миршавими стовбурцями занедбаного хліба. Здебільшого їх не кошено навіть на сіно. І що-далі він заглиблювався у
