нього холонула кров. Жах обіймав його. Мовчазний завсігди, він стримував себе, щоб не завити, щоб не кинутись і не здушити чийогось ворожого горла. Потім він зблід і знесилів. А коли почали розходитись, Григорій Опанасович з новою силою зрозумів, що все кінчилося, що ніколи не повернути йому плодів своєї праці, і мрії його потрощено назавсігди, і немає вже життя, тільки непотрібні обдерті дні. Він бачив — один з махнівців поніс його пальто. Розпач хитнув його, він кинувся й забубонів:
— Моє пальто… моє…
Його очі блимали, слова бовкнули глухо, і руку він простяг, як голодний жебрак. Тоді хтось промовив:
— Оддай, Мишко. Це їхнє.
До ніг йому кинуто пальто. Він підняв його й надів. Холодні судорги зігнули йому пальці. Він сів на розпанахане ліжко, загортався в пальто і згинався.
Всі пішли. В порожніх хатах поволі осідав сполоханий пил. За вікнами темнішав день, крізь відчинені двері котилися холодні передвечірні подихи. Григорій Опанасович сидів, зловісна тиша проймала його тіло німим холодом і тремтінням.
Марта Данилівна підійшла до нього й сказала:
— Що вони зробили… Подивись, що вони зробили…
Вона стисла руками груди й прошепотіла:
— Альошо, чого ти не захистив нас? Ти-ж рідний, ти-ж син…
Вона замовкла й стояла. Григорій Опанасович підвів голову й дивився на неї. У присмерках,