їхні підступи й невиразні натяки. Кожне слово їхнє було замах на нього, а він хотів бути тільки собою.
Потім повій вишикували парами й Нестір вибрав одну. Всі заляскали в долоні, обрана приємно посміхнулася, і це визначило її долю: Нестір застрілив повію з ногана, бо її посмішка була продажня, як гукання анархістів. На тому скінчився бенкет.
Погляд батьків спинився на Алімі. Татарин байдуже сидів на дзиґлику, дивився перед себе й ворушив губами. Це теж був паразит на Несторі Махні. Татарин жив з його жорстокости, з того, що батько мусів прибирати з шляху людей, щоб його не прибрали. Це звалося „красти“ — забити нишком і приховати.
Нестір зрушився з місця, де став був, увійшовши, й схопив татарина за плечі:
— Сволоч! Пішов вон!
Він випхав татарина ва двері, і разом пішло по фойє глухе шепотіння:
— Батько кричить.
Ця звістка знімала слова з уст, творила мовчанку, де сягала.
— Батько кричить.
Нестір Махно сів до столу. Хвилювання його меншало. Йому радісно було почувати, що він сам у кімнаті. Він замислився.
Волін каже — треба здійснити анархізм. Для цього обрати певну територію, осісти на ній і там виявити творчі сили анархізму.
Нестір посміхнувся. Нащо територію й осісти? Инші кажуть: національне питання. Це петлюрівці. Инші кажуть: соціальне. Це комуністи. Невже не можна просто так, без ніяких питань?
