Ксано. Є ще трохи хліба. Ти спала так спокійно. Вони на тебе дивились.
— Дивились? Я це почувала… мені якось було так важко…
Ксана замислилась і сказала:
— Тьотю, а що, якби до нас прийшов сам Махно? Ти злякалася-б?
— Ні. Тільки що нічим приймати. Пам'ятаєш, раніше було — цукерки, вино? На мої іменини, згадуєш?
Марта Данилівна смутно посміхнулась. Колись воно було, казкове спокійне життя, а тепер його й уявити важко. Хіба можна повірити — були такі часи, коли люди вставали по теплих хатах, умивалися, пили чай, розходилися на посади. Потім обідали.
Дрова взялися полум'ям і залізна буржуйка весело тріскотіла. Жінки насолодно схилилися до пічки й ловили її тепло. Марта Данилівна збадьорилася й почала нервово, улесливо сміятися. Так вона навчилася за революції.
— Ти подумай, Ксано, як усе перекинулося… Коли революція почалася — всі раділи, ходили демонстрації, червоні стрічки. Була радість — правда, й ти раділа? А я підрахувала — оце вже п'ятнадцятий раз беруть місто, стріляють, роблять труси… Це п'ятнадцята влада! Хіба хто думав? Коли приходить влада, я молюся-знаєш за що? Щоб влада продержалась довго-довго… Хоч місяців зо два!
Вона змовкла, потім схопилася й постягала з Кольки все накриття.
— Колько! — гукала вона. — Вставай! Ач, як потягається!
Колька невдоволено підвівся.
