На вулиці безугаву торохкотіли повозки — в'їздила махнівська валка.
Ксана прокинулась пізно; за вікном був імлистий ранок пізньої осени. Ксана раптом підвелася, загортаючись у своє пальто, і пригадувала. Вона тремтіла з холоду й невиразних кошмарів минулої ночи.
В инших кімнатах було тихо. Ксана одягла пальто в рукава й пов'язалася теплою хусткою. Але в'їдлива осіння вогкість дошкуляла їй у непаленій, важким холодом пройнятій, кімнаті. Зуби її почали нервово цокотіти.
В їдальні, скоцюрбившись на канапі й руки під пахви сховавши, спав господар, Григорій Опанасович. Колька солодко хріп, натягши на себе своє й батькове пальта і зверху великий килим. Марту Данилівну Ксана знайшла коло вікна, де сама вона вночі дивилася була на темну вулицю.
— Що ви тут, тьотю, робите? — спитала вона.
Марта Данилівна скинула на неї набряклі синяві очі.
— Я дивлюся… може ще прийдуть.
— Треба розпалити пічку, тьотю. Холодно.
Вони принесли з льоху рештки дров і взялися коло пузатої „буржуйки“. Дрова сичали, жінки дмухали, ковтаючи дим і солоні сльози. Марта Данилівна розповідала:
— Знаєш, вони такі прості… Зовсім не такі страшні, як казали… Прості хлопці. Взяли гроші — так усі-ж беруть. Погрозились убити — так це всі так. А не грабували. Ми зваримо кави,
