— Хто там?
— Одчини. Махнівці, буржуйські звірі, — відмовив грубий голос.
Вона відімкнула, приговорюючи:
— Заходьте, заходьте! Колько, неси світло! Каганець у нас…
Вони недбало ввійшли, тягнучи свої рушниці — троє хлопців у кожушанках, у великих, болотом закаляних чоботях. Серед пітьми вони здавалися великі, волохаті. Спинившись на порозі кімнати, один вимовив голосно — а всім після шепотіння й обережних кроків здалося, що він гукнув:
— Світла, лямпу!
Він не хотів уступати до великої напівтемної кімнати, де каганець освітлював по кутках нерухомих людей.
Лямпа була № 20, з гасом, на свято впорядкована й прихована. Вона довго блимала, не запалювалась, розкидаючи по стінках миготливі плями. І відразу заясніла. Тоді махнівці заворушились і ввійшли до кімнати. Їхні обличчя були давно неголені, м'ясисті, і з них пашив спокій і сила села.
— Сідайте, сідайте… — Марта Данилівна тягла їм оббиті оксамитом крісла, красу свого мешкання.
— Їсти! — сказали.
Їм дали холодного кулішу, огірків, капусти. Вони глянули й один сказав:
— Оце! Ні, ви дайте нам того, що пани їдять.
— Які ми пани? От, дивіться, — Марта Данилівна сміялася, вдаючи здивовану, й показувала на ногах старі черевики.
— У городі всі пани, — впевнено відповів махнівець.
