Було коло першої години ночи. Ксана, схилившись на довге підвіконня, часом торкаючись чолом холодного скла, дивилася в сіру далечінь, де лунали такі давні, страшні, а вже звиклі звуки. Бій ближчав. Прозоре стукотіння кулеметів, безладна трискотнява рушниць, раптові вибухи шрапнелів, що недавно ще були мов марево невиразне, сунули й облягали місто. Несподівано знімались ракети й осяювали на мить небосхил. Потім важко били гармати.
Ксана дивилася на рівну вулицю, що простягалася туди, до стрілом напоєного мороку, і на будинки, що скам'яніли вздовж неї. Ксана думала: у тих будинках поховалися, прищулилися по льохах люди, залякані, тривожно чекаючи. І може тільки хто, цікавий, хоробрий, чи хороброго вдаючи, дивиться, слухає, як от вона, примарного бою.
Раптом десь зблизька розітнувся постріл. Ксана відсахнулась.
— Може ходімо? — почула вона коло себе.
Це Андрій Петрович. Ксана простягла йому руку й промовила:
— Ще трохи… ще безпечно…
Андрій Петрович знову заходив по хаті.
Ксану вабив бій. Ще й місяць чи буде тому, вона теж, мов стара пані грому, жахалася пострілів. І на селі, де жили вони, бої видавалися
