ти в морі ваших очей, не бажаючи порятунку, і може колись замінити кого з вашої челяди… А ми! О, як я сміюся зараз над людьми!
Смерть. Люди виявили досі мало дотепности. Але коли вони бачуть мене, вони робляться просто чарівними. Перш за все вони закохуються в мене! Це так утішно!
Чоловік. Переконано. Ніхто не має права не закохатись у вас.
Смерть. Мрійно. Пригадую, один теолог цілу пасму волосся висмикнув собі з голови, коли мене побачив… А, взагалі, коли-б люди були дотепнішими, вони одразу догадались-б, що там, де є таємниче й загадкове, — неодмінно заплутана гарненька жінка.
Чоловік. З запалом. Кожне слово ваше — мудрість і музика. За самий звук вашого голосу можна померти без жалю.
Смерть. Сміється. Одначе, ви зовсім невлучно кажете компліменти. Коли-б ви сказали: „за самий звук вашого голосу можна жити“, — я може б оцінувала б свій голос.
Чоловік. Ох, пробачте, пробачте… Як багато людей повісилося-б, щоб потрапити в холодні обійми смерти… Дивиться на Смерть зачарованими очима.
Смерть. І так надто багато поривається до моїх обіймів. Вередливо. Життя нікого не може вдовольнити, бо воно ніякого роду. Хіба лише дітей. Я сама не переношу вигляду цього гермофродиту і його челяди.
Чоловік. Кожне слово ваше — стріла і отрута. Як хотів-би я щочасно труїтись вашими губами.
Смерть. О, моя отрута не поверне вас до життя. Ніколи ви не почуєте, як брянчать ржаві ланцюги страждання.
